А небо чорне. Чорні ночі. Чарівний запах ніжних слів. Життя чорніє, згасли очі і глузд здоровий просто спить. Немає літа, пожовтіло і зблякло листя у садках. Все тихо. Крила обпалило вечірнє сонце у хмарках. Стомилась падати, зриватись, а потм знову у пітьму. На щось поки ще сподіватись, ловити крихти свого сну. Плести огидне павутиння своїх сумних страшних думок. Іти все глибше в болотиння, не помічаючи стежок. Тих сподівань ніхто не вартий, бо світ стомився від надій. Я припиняю свої жарти, стопчу фантом яскравих мрій. Тепер нема в людини серця, вона не любить - скелі твердь... Так жити вам, панове, легше? Най буде так. В духовну смерть.